Голодомор

Вступне слово вчителя.

Хто водить за мною запалими очима – криницями, очима, у які перелилися всі страждання, муки і скорботи, роду людського, і розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі? Хто щоночі будить, стогне, квилить, плаче і веде у холодну ріку, де розлилися не води, а сльози мого народу? У ній ні дна, ні берегів.

І знову вони йдуть щодня, щоднини, щоночі, мільйони тіней, мільйони очей, крокують небесним чумацьким шляхом і повертають до мого серця. Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до грудей немовлят босоногі Богородиці в мотках сорочках, пливуть Марії –Оранти, святі Покрови роду нашого. Василі, Іванни, Миколи, янголи крізь мене летять . Лишають білий крик, білий зойк крил, що сходить у мені чорною-причорною мукою.

Учень.

За Петра, за Дмитра, за Антона,

За Галин, за Оксан, за Докій

Не співала півча похоронна,

Не лунали дзвони за впокій…

Ні труни, ні хрестів, і ні тризни,

Прямо в яму. На віки віків,

Чорна сповідь моєї вітчизни,

її затамовує гнів.

Вчитель.

У той рік заніміли зозулі,

Накувавши знедолений вік,

Наші ноги розпухлі узули

І кирзами-різаки у той рік.

У той рік мати рідну дитину

Клала в яму, копнувши під бік,

Без труни, загорнувши в ряднину…

А на ранок - помер чоловік.

У той рік і гілля, і коріння –

Все трощив буревій навкруги…

І стоїть ще й тепер Україна,

Як скорботна німа край могил.

Страшні тридцяті роки ХХ століття. Скільки горя та страждань принесла вони нашому народу! Люди змушені були пройти через знущання з боку влади, зраду близьких, злиденність та постійних страх. Занадто багато випробувань випало на їх долю. І сьогоднішня наша розповідь – про одне з них, голод 1933 року, що отримав страшну назву „Голодомор”

Учень.

1933 рік. Найчорніший час в історії України. У світі не зафіксовано голоду подібного тому, що випав тоді на долю однієї з най родючіших країн. Жахливо навіть через 73 роки ступати болючими стежками страшної трагедії, яка розігралася на благословенній землі квітучого українського краю. Досі не віриться, що тут раптово зник хліб, люди залишилися без зернини. І це у врожайний 1932 рік. Пухли старі й малі, вимирали роди і села Смерть бродила на шляхах, на полі, в хатах.

Пекельні цифри та слова

У серце б’ють неначе молот.

Немов прокляття ожива

Рік тридцять третій.

Голод! Голод!

У люті сталінській страшній

Тінь смерті шастала по стінах.

Сім міліонів (Боже мій!)

Недолічила Україна.

Україну називали житницею, але, грабуючи її, по справжньому не давали їй жити. Через те й була наша Україна вбогою та знедоленою, як Шевченкова наймичка. Хоч і сильна духом.

Учениця.

Остання хлібина

Це остання хлібина, остання!

Очі горем налиті вщент,

Батько й діти не їли зрання,

Це остання хлібина, остання!

Після неї голодна смерть.

Плаче й крає, мов соломину,

Пильно дивиться дітвора.

Тату їжте ось цю шкуринку,

Майте жаль до нас краплинку,

Умирати вже нам пора.

Взяв шкуринку дідусь і плаче,

І стареча рука тремтить.

Сиве око, сліпе, незряче,

Але серце його козаче

Б’ється рівно і хоче жить.

Стали кожному крихти в горлі,

Спазми в горлі. Немає слів.

А над хатою – клекіт орлів,

А на вигоні – трупи чорні,

Там, де саваном сніг білів.

Без болю не згадати страшні муки і переживання українського народу в 1932-1933 роках. Ще довго-довго з покоління в покоління будуть передавати батьки синам і дочкам, а ті своїм дітям спогади про тих, які залишили життя земне у пекельних муках.

Учень

Садок вишневий коло хати,

Хрущі над вишнями гудуть,

Плугатарі з плугами йдуть

Співають, ідучи, дівчата…

Не судилося того року ані йти плугатарям, ані співати дівчатам, та й вишні зацвіли без цвіту… Такий багатий край, і такий парадокс – голод. А Сталін стверджував: „Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується з року в рік. У цьому можуть сумніватися хіба тільки закляті вороги радянської влади.”

Учениця.

Настав початок кінця. Сонце так само сходило і заходило. Але знаки на сході все більше і більше вказували наближення. Йшов, ступав, перемагав жорстокий дух Руїни, і не було тому спину, бо люди не знали і не могли знати, що наближається їхній занепад і кінець.

Учень.

Чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами у вербах над річкою солов’ї? Ніхто того не пам’ятає сьогодні: на світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються, сидять у дворах, на дорогах. Ноги тонюсінькі, складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика, похилена обличчям до землі, лиця вже немає, одні зуби зверху. Сидить дитина, чогось гойдається всім тілом: назад-вперед, назад-вперед, Скільки сидить, стільки й гойдається. І безкінечна пісня їсти, їсти, їсти. Ні від кого не вимагаючи: ні від батька, ні від матері, а так у простір, у світ: їсти, їсти, їсти.

Учень.

Скорботна мати ішла поволі,

Туди, де зріло колосся в полі!

Несла на грудях дитя, мов птаху,

Не стало сили, лягла край шляху.

Мов стебла, руки син простягає,

І хліба в мами все благає.

Але благання свого пташеняти

Уже не чує скорботна мати,

Згасала тихо біля дитяти.

Проснися, нене, проснися, нене!

Дозріло жито твоє зелене.

Голодомори, голодомори,

Все до зернини взяли з комори.

Взяли з комори все до зернини,

Все до зернини в неньки й дитини.

В неньки й дитини із України.

Учитель.

Пройдуть роки, минуть десятиліття, а трагедія 1933 року все одно хвилюватиме серця людей. І тих, кого вона зачепила своїм чорним крилом, і тих, хто народився після тих страшних років. Вона завжди буде об’єднувати всіх живих одним спогадом, однією печаллю, однією надією. Адже й нині живе у памяті народу прокляття тим, хто збиткувався над його долею і життям. Ще й досі у сни селян приходять ці похмурі тіні, ще й досі кровоточать роз’ятрені серця, болить душа, що звідала горе до краю.

Учениця.

Бозю! Що там у тебе в руці?

Дай мені, Бозю, хоч соломинку,

Щоб не втонути в Голодній ріці!

Бачиш, мій Бозю, я ще дитинка,

Тож підрости хоч би трохи бодай:

Світу не бачила ще білого, Бозю,

Я пташенятко, прибити в дорозі,

Хоч би одненьку пір’їночку дай.

Тато і мамо – холодні мерці.

Бозю, зроби щоб їсти не хтілось!

Холодно, Бозю! Сніг дуже білий,

Бозю, що там у тебе в руці.

Учень

У запізнілій жалобі схилимо голови в каятті перед світлою пам’яттю тих, хто загинув. Вони згасли як зорі. (Запалюється свічка, звучить „Реквієм”. Свічка передається з рук у руки).

Вчитель.

Нехай кожен із нас торкнеться пам’яттю цього священного вогню – частинки вічного. А світло оцих свічок хай буде нашою даниною тим, хто навічно пішов від нас, хто заради торжества справедливості жертвував собою. Вони повинні жити в нашій пам'яті.